Анархія у шаховому королівстві

Кожен знає, що шахи зародилися у сиву давнину десь на просторах Індії. У часи, коли не було потужних комп’ютерів для розрахунків кращої стратегії ведення війни, шахівниця слугувала таким собі симулятором реального поля бою з усіма його учасниками. На ній знайшлося місце пішакам (піхота), коням (кіннота), бойовим слонам (бо ж Індія), неприступним твердиням (тури), мудрим візирам (ферзь) і, звісно, очільнику армії – королю.

Минали епохи, спливали століття. З лиця землі позникали монархії, а ті, що лишилися, стали не більше, ніж ширмою республіканського ладу. І тільки у шахах все залишалося без змін: король – абсолютний лідер, а його смерть – це загибель усієї армії.

Та нещодавно і на цю вулицю прийшла революція. Відбулося це 1996 року, а будівничим нового шахового ладу став такий собі Ендрю Луні, який назвав своє дітище монохромними шахами.

Спершу його ініціатива не виглядала радикальною. Він не вдавався до перекроювання шахівниці, як інші, не винаходив нових фігур і, навіть, не заперечував проти стандартного їх набору та його стартового розташування. З одним «але». Можливо Ендрю страждав певними розладами зору чи просто був підсліпкуватий, але йому страшно не подобалися випадки, коли білі фігури стоять на білих полях, а чорні – на чорних. Зливалися вони йому, чи що? Але, як би там не було, він ретельно пройшовся по обох арміях і просто поміняв місцями відповідні фігури.

І ось починається гра. Білі несподівано виявляють, що їхній ферзь, захищений двома пішаками, стоїть просто біля короля чорних. Мат у чистому вигляді! Але Ендрю заперечливо хитає головою. По-перше, у його шахах заборонено вживати слова «шах» або «мат». Король під загрозою? Ну та й що! Нехай вбивають, у нас ще є повно інших фігур. Шоу має тривати.

Проте найголовніше не це, а те, що по-друге. Приналежність фігур визначає не їхній колір, а розташування: ті, що на половині білих, належать білим, а решта – чорним. Тобто, якщо ваш ферзь вирушить у рейд тилом супротивника, він перейде під владу ворога, щойно сягне клітинки призначення по той бік поля.

Що ще вигадав Ендрю? Як істинний революціонер, він став на сторону пригноблених і нагородив пішаків привілеями інших фігур. Тепер і ці сіромахи можуть рухатися в будь-який з чотирьох боків та ще й право ходу на дві клітинки використовувати скільки завгодно разів. І, логічно, тепер пішакам ні до чого мрія про потойбічне життя, тож винахідник скасував за непотрібністю правило перевтілення в іншу фігуру при досягненні краю шахівниці.

І настає час запитати головне: в чому сенс гри? При монархії все було очевидно – матуєш короля і отримуєш виграш. Тепер король – звичайна собі фігура (хоч і з правом рокіровки), але вже нічого не вирішує. Наступати масивним фронтом теж недоцільно: щойно армія перетне середину шахівниці, як вона побратається з тамтешніми військами і перейде під контроль супротивника.

Але не думайте, що Ендрю такий вже пацифіст. Бо інакше у цій грі вигравав би той, хто перший вибудує зі своїх фігур значок миру. Ні, у монохромних шахах таки можна і треба битися. Так, ваша фігура переходить під контроль супротивника, щойно закінчить свій хід на його половині. Але до цього моменту вона встигає вбити того, хто стояв на відповідній клітинці. І, в залежності від рангу жертви, гравець дописує на свій рахунок певну кількість очок: пішак – 1, кінь – 3, слон – 4, тура – 5, ферзь – 8, а король – 10.

А сама гра триває, поки кожен гравець має чим ходити. Щойно одна з половин шахівниці спорожніє, як залунає свисток арбітра, а переможцем стане той, хто набрав більше очок.

Як враження від монохромних шахів? Здаються занадто анархічними? То ви ще не бачили іншої гри, про яку я розповім завтра.

 

Джерело: http://wunderland.com/WTS/Andy/Games/monochess.html

Ілюстрація на обкладинці – фрагмент картини Ежена Делакруа “Свобода, що веде народ“