Ця химерна історія трапилася зі мною в ще довоєнні роки, коли найбільші битви, про які повідомляла преса, точилися хіба між «Азіровим» та «кровосісями». І сталася вона в містечку Олександрія, де я тоді працював.
Відточуючи останні грані проекту, я затримався на роботі допізна і покинув стіни офісу останнім. Надворі мене зустрів морок і нудний листопадовий дощ. Як на те, я був без парасолі, автобуси вже не ходили, а викликати таксі заради якихось п’яти хвилин їзди не хотілося. Ну, то на авто їхати швидко, а пішки мій шлях додому забрав мало не півгодини, тому вже на півдорозі я відчув, як зимна вологість затікає крізь комір куртки і просочується через тканину брюк.
І саме тоді це сталося.
Отже, уявіть: пізній вечір, холодний дощ давно розігнав усіх пішоходів по домівках, і тільки самотні ліхтарі виривали з темряви струни небесної вологи. Аж раптом по вулиці проскакав вершник на коні – весь такий осяйний, ніби суцільно розмальований різнобарвними фосфоричними фарбами. Незнайомець прямував у бік центральної площі. Це було мені по дорозі, тож я прискорився, аби подивитися, що там відбувається. Олександрія – районне містечко, тому подібні видовища побачиш не щодня. А якщо вони й трапляються, то неодмінно в центрі, тому я вирішив, що там готується якесь нічне шоу.
Яким же було моє здивування, коли після останнього повороту я вийшов на площу, де лише самотньо світили ліхтарі. Схоже, я помилився. Чи вершник мені привидівся? Так я собі міркував, перетинаючи відкриту площину, коли раптом аж спіткнувся з несподіванки: на постаменті, де ще зранку стояв пам’ятник Леніну, було порожньо! Звісно, світла бракувало, але я чітко вирізняв темні обриси п’єдесталу і не бачив нічого над ним.
Я протер очі, але марево не змінилося. Тоді я дістав смартфон і сфотографував цей феномен. Зображення на екрані підтвердило: Ленін зник! Я сховав пристрій і ще раз подивився на місце пропажі. І тут мою увагу привернуло ще дещо, набагато цікавіше: трохи поодаль, за куцими кущами по той бік п’єдесталу линуло якесь незвичне світіння. Я, ніби заворожений, підійшов ближче і мало не онімів від побаченого.
Уявіть собі велику шахівницю, де кожна клітинка має близько метра в довжину, причому, одні квадратики світяться жовтим, а інші – коричневим. На цьому химерному гральному полі стояли не менш незвичні фігури. Тобто, це були звичайні шахи, але мало не в людський зріст і вони теж переливалися примарним світлом. Та найбільше мене приголомшило те, що фігури рухалися. Тобто, ось вони всі стоять, а потім один зі слонів раз – і посунувся на кілька клітинок по діагоналі.
І лише тоді я роздивився гравців. Але яких гравців! З одного боку стояв, випромінюючи криваво-червоне світло Ленін – здавалося, той самий, який височів на нині порожньому постаменті. Ось він змахнув рукою і тура посунула вперед. А з іншого боку шахівниці дивився на поле бою той вершник, якого я намагався безуспішно наздогнати. Його кінь пасся на траві неподалік, а сам чоловік задумливо споглядав поле бою.
Попри світіння я завважив, що незнайомець був убраний, як справжній козак: взутий у сап’янці, одягнений у блакитні шаровари, жупан, оперезаний шовковим поясом, на якому з одного боку висіла порохівниця, а з іншого, мало не до землі, звисала шабля, за плечем стриміло дуло мушкета, на голові височіла чорна шапка, а обличчя прикрашали довгі темні вуса. Чоловік розкурював люльку і весело позирав на шахівницю.
Подивився на неї і я. Щиро кажучи, я не вельми майстерний у шахах, але трохи тямлю. За кілька хвилин я зрозумів, що ситуація на полі доволі напружена. Позиція Леніна виглядала на перший погляд надійною, але був один хід, який дозволяв перескочити в тил і поставити йому мат. Схоже, сам творець СРСР це помітив, як і те, що нічим не зможе зарадити, тому вирішив відтягнути критичний момент.
– От, послухай, Вусе, що я тобі скажу… – почав він, а я одразу нашорошив вуха: Вус? Чи це не той самий легендарний козак Вус, який заснував наше місто?
– Ти наче хороший хлопець, але ж політично безграмотний, – правив своєї Ленін, підходячи до козака. – Те, що ти проти деспота-царя – це дуже добре. Але чого ж у тебе в поплічниках одні селяни? Це ж куркулі та їх посіпаки! Тільки робітнича диктатура прокладе шлях у світле майбутнє.
Вус лише мовчки роздмухував люльку, міряючи поглядом співрозмовника, який підійшов до нього впритул, затуливши собою шахівницю. І тут я завважив якусь примарну постать поблизу Леніна. Придився і впізнав: це ж червоноармієць! Розумієте, в Олександрії біля залізничного вокзалу знаходиться ще один пам’ятник Леніну, де він стоїть у товаристві червоноармійця. Але якщо з Вусом розмовляє «вокзальний» Ленін, то де подівся «центральний»? Я повернув погляд на гральне поле і побачив, як той нишком відтягує козацьку туру.
– Гей, що ти робиш! – не стримався я.
Всі миттю обернулися на мене, потім побачили, куди я показую, і козак ураз спалахнув гнівом:
– А чорти б тебе взяли! – він так рвучко змахнув шаблею, що «вокзальний» з червоноармійцем злякалися і зникли.
Тоді Вус зробив жест рукою і тура повернулася на місце, а потім виконала той самий хід, про який я думав, і Ленін отримав мат.
– Віддавай ключ! – грізно мовив Вус до Леніна.
– Це було шахрайство! – заверещав той. – Цей покидьок тобі підказав! – вказав він пальцем у мій бік.
Вус на мить глянув на мене, а Ленін скористався моментом і спритно заскочив на шахового коня:
– Скачи коню, виграй погоню!
Фігура піднялася над землею і разом з несподіваним вершником швидко полетіла геть від площі. Ленін, сидячи на горбі і тримаючись руками за вушка, був схожий на затятого скутериста. Тільки скутер мчав, ніби на магнітній подушці, і переливався усіма барвами веселки.
Не гаючи часу, Вус осідлав свого коня і кинувся навздогін. Мені стало цікаво, чим усе закінчиться: я обережно підійшов до шахівниці, сів на ще одного коня і прошепотів йому на вушко ті самі чотири слова. Я не сподівався на диво, але воно сталося! Кінь піднявся над землею на якийсь метр, а потім чкурнув услід попередникам.
Літати під дощем – сумнівне задоволення. Пасмуги води, що до цього мирно спадали згори додолу, здавалося оскаженіли і нещадно різали моє обличчя, обливали одяг так, що з переду він геть промокнув і пристав холодними липучками до рук і ніг. Та я не полишав переслідування і мчав далі центральним проспектом.
Здавалося, що я відстаю від передніх. Проте в якийсь час вони наче зупинилися і я наздогнав їх. Наближаючись, я помітив нового персонажа: з боку річки Інгулець, куди прямувала вулиця, швидко наближалася ще одна осяйна постать. Через зливу мені важко було розгледіти деталі, але щось підказувало, що це сам Шевченко покинув свій п’єдестал і поспішає на перехоплення Леніна.
Затиснутий між двох сторін, той кілька разів крутнувся, спробував прорватися назад, але його перехопив Вус.
– Ключа! – прогримів до Леніна козарлюга.
– Ти про що, Вусе? – вдав здивування чоловік. – Ми так добре пограли в шахи, давай розійдемося як друзі.
– Ми грали на ключ, чи ти забув? – грізно озвався Вус.
– Ключ? Який ключ?
– Від міста ключ! Я виграв і не хочу нидіти в кайданах ще сотню літ, – відповів Вус, а потім звернувся до Шевченка: – Тарасе, нумо потримай його.
І перш, ніж Ленін встиг щось придумати, Шевченко схопив його міцно, а Вус тим часом почав обшук. Через кілька хвилин він знічено мовив:
– Хм, справді нема…
– А я ж про що! – зрадів Ленін. – Ну, то я пішов? На добраніч!
І в цей час я побачив, як ще якась примарна постать крадькома наближається до перехрестя. Придивившись, я впізнав «вокзального» Леніна, який сторожко простував тротуаром, прикритим кущиками і деревцями. А ще я помітив, що під одним кущем поперед нього щось виблискує. Я хутко скерував свого коня до того місця і підняв чималий такий ключ. Він сяяв золотаво і від нього розходилося приємне тепло.
Мою знахідку помітив «вокзальний» і, вже не криючись, кинувся до мене. Я хотів тікати, але червоноармієць, який невідь звідки взявся, міцно тримав коня.
– Вусе, ключ! – гукнув я і щосили кинув трофей козаку.
Той випростався і майстерно зловив ключа. Постать Вуса засяяла ще яскравіше, переливаючись яскравими барвами. Козак посміхнувся і сховав ключа у складку жупана. З іншого боку витягнув кайдани (я аж здивувався, як вони там поміщалися) і розвернувся до Леніна:
– Товарише, прошу, приміряйте!
– Ні! – заволав той, а потім спритно вивернувся з обіймів Шевченка, осідлав свого шахового коня і чкурнув бічною вулицею.
Вус помчав за ним. Не відставав і Шевченко. Хоч він був не верхи, але якась невідома сила несла його не менш швидко, аж я ледве встигав. Їхати вже було не так холодно – тепло від ключа розійшлося по всьому тілу.
Погоня тривала недовго. Я наздогнав компанію вже за кілька хвилин. Вус із Шевченком стояли біля старої пожежної вежі, вікна якої світилися різними барвами. Несподівано споруда відірвалася від землі і, наче ракета, поринула в нічне небо. Але я встиг помітити, як в одному з віконець промайнуло перекошене від люті обличчя Леніна, губи якого промовляли щось на зразок: «Я ще повернуся!».
Чи то від полум’я із сопел ракети, чи то від того, що я потримав ключ, мені стало спекотно. Жар наростав так стрімко, що я вже не відчував ні дощу, ні холоду. Аж поки не…. прокинувся у власному ліжку. Термометр показав число «39», мені все боліло і пекло. Воно й не дивно: ніч під осіннім дощем і не могла закінчитися інакше.
Словом, тиждень я провалявся у ліжку, борячись із застудою. Про нічну пригоду майже забув, списавши її на хворобливі марення. Згадав про це тільки через три місяці, коли на хвилі Революції Гідності не уявна, а цілком реальна громадська організація «Козацький звичай» знесла обидва міські пам’ятники Леніну 22 лютого 2014 року. Тоді я пригадав той листопадовий вечір і те, що в мене ж має бути реальний доказ – фото. Я погортав альбом і, ви не повірите, справді знайшов світлину з порожнім постаментом! Я кусав лікті, що не сфотографував самі ожилі пам’ятники, але вже хоча б одне це фото було чимось!
Я показував це зображення своїм знайомим, але вони тільки посміхалися: мовляв, я навмисне змінив дату на смартфоні, а світлину зробив у кінці лютого. І вони настільки впевнено це казали, що я знову почав сумніватися в достовірності історії. Але безсумнівним лишалося одне: обидва Леніни з червоноармійцем покинули Олександрію.
А що козак Вус? Пам’ятника засновнику міста просто немає.
Ще немає.
21 червня 2019 року
У думках пересічної людини шахи – це найбільш нудний спосіб познущатися над власними мізками. Але не забуваймо, що шахи – це передусім гра! Тому я пропоную подивитися на них не як на інтелектуальний полігон, а як на море креативу. На цьому сайті ви не знайдете розлогих теорій шахової гри чи розбору шахових задачок. Для цього існує чимало інших Інтернет-ресурсів. А цей сайт покликаний заповнити нішу, яка поки слабко представлена в Інтернеті, а в україномовному чи російськомовному взагалі має величезні прогалини. На час написання більшості опублікованих тут статей пошук в Інтернеті відповідних тем українською або російською давав 0 результатів!
Про незвичайні шахи українською 